Писати почала ще в школі. Різні віршики на свята. Один, з третього класу, пам’ятаю, починався так:

Заглянь-бо, Сонце, у віконце,

Пошли яскравий промінь нам.

Сьогодні свято ми святкуєм,

Чудове свято наших мам!

Ну і все в такому дусі, про піонерів. Батьки це серйозно не сприймали. Батько писав ще з війни, друкувався у фронтових газетах. У старших класах у мене почалися якісь захоплення, це все було й на папері, але батькам я цього не показувала, бо можна було й по шиї отримати за таке «раннє».

Батько в мене був людиною правильною, чесною, справжнім комуністом. Тому вступала я до медичного інституту «чисто» — і не пройшла, незважаючи на свою золоту медаль. Пішла в політехнічний. Всі дивувались, мені ближче все ж були гуманітарні предмети: мова, література, біологія й анатомія.

А потім працювала інженером. Коли наші заводи наказали довго жити, працювала до пенсії на митниці.

Осяяння писати приходить не так часто. Але трішки щось пописується. Ось кілька днів тому подрузі на день народження писала. Треба міцне враження якесь або щоб хтось сильно образив — це теж діє. Найчастіше писати хочеться вночі, але тоді до ранку заснути вже неможливо. Це важко. В мене два дорослі сини, онучок. Для нього я пишу дитячі вірші.

Мій батько Леонід Васильович у сімнадцять років пішов на війну, пройшов її, мав кілька поранень. За освітою був юристом. Мав крутий характер. Після війни був прокурором у Борисполі, боровся із бандитизмом. Тому в дитинстві були неприємні моменти. Колись і хату нам підпалити хотіли, але пощастило.

Люблю я все те, що й усі нормальні люди люблять: природу, подорожі, музику й пісні. Я виросла на військових і народних піснях. Батько співав.

Львів люблю і взагалі Західну Україну. Львів не лише екскурсійний. А так, знаєте — кав’ярнями походити, вуличками, загубитися самій. Обожнюю наші Карпати, мені й моря не треба!

Мене хлібом не годуй — лише б подорожувати, їздити кудись, хоча б до Києва. Я завжди була легкою на підйом. Побувала в житті на Волзі, на Кавказі, у Прибалтиці, Росії, Білорусі, у Чехії, Угорщині, Німеччині, Ізраїлі, Туреччині, Єгипті. Скрізь цікаво подивитись, але жити змогла б лише на Батьківщині.

Люблю тварин. Якщо обирати між котами й собаками, останні мені ближчі. Коти завжди самі по собі. Коли ще діти були маленькі, був у нас п’ятий член сім’ї — пудель Патрік. Дуже розумний, знав, що я «мама». Собака в родині завжди обирає одного господаря. Патрік рано загинув. Після того я не хочу собаки — це означає відповідальність більшу, ніж за дитину, адже тварина ніколи не скаже тобі, що в неї болить.

Зараз багато говорять про кінець світу. Мені здається, що, озирнувшись довкола, вже можна побачити його початок: молодь, яка говорить лише матом, молоді мами з пляшками й цигарками, суцільне нищення природи, байдужість до рідної мови й України. Важко, складно, але така, мабуть, наша доля.

За матеріалами i-visti.com